Птахи кричать на різні голоси,
Та перед обрієм затягують сумної.
Коротка осінь, мало для краси
І простору, і часу. І зі мною
Ти не про все іще поговорив,
Не всі усмішки вишептав у квіти.
Летять птахи, а в нас немає крил,
Та й ирію нема, щоби летіти.
Бракує слів, чи мова замала,
Забракло звуків у фонемах жовтня?
Вже й усмішка - напнута тятива,
І погляди зтуманено-прижовклі.
Офірки рук ледь теплі на гнотах,
Уста ошпарені від літньої гербати.
А в серці квилить невідомий птах,
Лишається зі мною зимувати.
Ми будем ніч ділити з ним на двох
І від безсоння гратимем у жмурки,
Я зватиму його: Маленький Ох.
Той птах, як я, мабуть - домашня курка.
І нам із ним дивитись із вікна
На все, що відбувається зимою.
Я не сумна. Я зовсім не сумна -
Це осінь все відвертіша зі мною.
Згортає з неба зграї та клини,
І відправля їх чимскоріш за обрій.
Птахи летять до ирію крізь сни,
Ми залишаємось. І це, напевно, добре.
(с) Дзвінка Торохтушко
